FLAME LAWYER LADY // Сайт практикующего юриста

 

Вальтер Скотт - известный юрист и писатель!!

моя публикация из Юридического журнала



Публикую здесь статью, автором которой являюсь я - и очень надеюсь, что она будет интересна и полезна. Написанию этой статьи предшествовало несколько лет, в течение которых мною обдумывалась концепция статьи и собирался материал для нее. Я очень благодарна Юридическому журналу за помощь в ее публикации - моя мечта была реализована.


Вальтер Скотт найвідоміший представник своєї нації в світі: блискучий юрист, письменник, поет, біограф, майстер історичного роману.Сто з лишнім років тому Вальтер Скотт вважався одним з найвеличніших письменників світової літератури. Бальзак розглядав його романи як зразки художньої досконалості, Стендаль вважав його «батьком» сучасних романістів, Гете відзивався про нього з найбільшим схваленням, Пушкін називав його «шотландським чарівником».
Ось що пише про нього Белінський: «На початку XIX століття з’явився новий великий геній… який докінчив з’єднання мистецтва з життям, узявши в посередники історію. Вальтер Скотт був розділом великої школи, яка тепер стає загальною і всесвітньою».

Дитинство та юність Вальтера Скотта
Вальтер Скотт народився 15 серпня 1771 р. в Единбурзі у старому особняку на вулиці Колледж-уїнд. Незабаром після народження хлопчика батьки Скотта переселяються з цього похмурого і сірого будинку в інший – на Джордж-сквер.
Батько письменника, якого теж звали Вальтер, вивчившись на стряпчого (адвоката), очолив контору, де згодом почав свою юридичну кар’єру його син. Цей старший Вальтер Скотт, що народився в 1729 році, був першим сином Роберта Скотта з Сенді-Hoy і Барбари Хейлібертон, яка, за словами Скотта, була родом зі «старовинного й гідного сімейства, що проживало в Беркширі». Мати письменника, Анна Скотт, уроджена Резерфорд, була дочкою професора медицини Единбурзького університету.

«На початок царювання Георга III (1760-ті роки) Единбург був живописним, затхлим, незручним старомодним містом з населенням близько сімнадцяти тисяч осіб. У ньому не було ані королівського двору, ані фабрик, ані торгівлі, але було багато адвокатів, що трудилися в Сесійному суді, а значна кількість малоземельних шотландських дворян, – тоді вони сходили за багачів всього лише з тисячею фунтів річного доходу – взимку надавало йому честь своїм перебуванням. Таким чином місто проіснувало декілька сторіч, впродовж яких політична смута і розбрати тримали країну в бідності». Так писав Роберт Чемберс через рік після смерті Скотта, згадуючи Единбург, яким той був, коли видатний юрист та письменник з’явився на світ.

З дитинства Вальтер з нечуваним інтересом слухав розповіді дорослих про Шотландію, про стародавню історію. Незабаром він вже сам почав із захопленням читати історичні твори. Феноменальна пам’ять дозволяла Скотту запам’ятовувати до найдрібніших деталей обставини всіляких воєн, походів, битв, імена і титули історичних осіб. Часті прогулянки по навколишніх лісах розвинули в майбутньому юристі та письменнику відчуття прекрасного.

На жаль, хлопчик народився хворим, з ногами різної довжини. Лікарі попереджали, що через дитячий поліомієліт він може на все життя залишитись прикутим до ліжка. Вальтер зростав у тіток в маєтку. Коли було зовсім погано, його завертали в гарячу слизьку шкіру щойно убитої вівці та поїли козиним молоком із медом.

Вальтер хворів майже постійно: то кишкові кровотечі, то камені в жовчному міхурі. Але боровся за здоров’я та добився того, що однією рукою піднімав ковадло.

У 1779 році його віддали в Единбурзьку середню школу, яка займала не нинішню будівлю в класичному стилі біля підніжжя Колтонського горба, куди вона переїхала в 1828 році, а знаходилась на південь від східного кінця Каугейт, у будинку, який побудували на два роки раніше на місці найпершої, заснованої в 1578 році, стародавньої і поважної Schola Regia Edinensis.

Після недовгих підготовчих занять у маленькій приватній школі та з репетитором було визнано, що восьмирічний Вальтер достатньо розуміє латину, щоб поступити у другий клас середньої школи, в якому викладав Люк Фрейзер, добрий латиніст. Провчившись у Фрейзера три роки, Скотт перейшов у директорський клас.

Доктор Олександр Адам, найславнозвісніший між директорів Единбурзької середньої школи, був значною фігурою в інтелектуальному житті Единбургу кінця XVIII – початку XIX століття. Це був відомий вчений, автор, що отримав широке визнання за працю «Римські старовини» і, що на ті часи було рідкістю, гуманний та відданий своїй справі наставник. Але інтерес до історії примусив його старанно зайнятися латиною, тому він навчився розбирати тексти з Вергілія, Горація, Тацита та інших поетів й істориків Стародавнього Риму.

У 1783 році, перед тим, як вступити до Единбурзького університету, Скотт декілька місяців провів в Келсо – красивому селищі Прикордонного краю, куди переселилася його тітка Джені, і ходив в місцеву граматичну школу, де займався у містера Ланселота Уейла, «прекрасного знавця античності, жартівника і гідної людини». Під наставництвом Уейла Скотт закінчив зубрити латинську граматику.

Університетські роки Вальтера Скотта

У листопаді 1783 року Скотт вступив до Единбурзького університету.

Проте в кінці 1785 року або на початку 1786 року йому довелося тимчасово покинути заняття через внутрішнью кровотечу, що була викликана, за словами біографа Скотта, Локхарта, «розривом кровоносної судини в області кишечнику».

Для одужання Скотт був відправлений до Келсо, де його дядько, відставний капітан Роберт Скотт, купив собі будиночок. В особі дядечка, що вельми схвалював літературні захоплення племінника, Скотт знайшов те, чого був позбавлений вдома – старшого друга, на чию підтримку завжди міг розраховувати в своїх улюблених заняттях і у кого міг шукати ради в юнацьких пробах пера. Перш ніж відбути в Келсо, Скотт, ледве почавши одужувати, почав готуватися до професії юриста, на п’ять років ставши учнем рідного батька: судячи з усього, іншого шляху доля йому не залишила.

Отже, в березні 1786 року Скотт поступає на службу в контору стряпчого, яку очолював його батько. Молодому Скотту не дуже подобалися заняття правом, тому свою невгамовну юнацьку енергію він випліскував під час зустрічей із друзями. Але захоплення книгами не залишило його, і Скотт, як і раніше, багато часу присвячував читанню, зокрема на італійській, іспанській, французькій, німецькій мовах та латині.

Взявши Вальтера в учні, батько Скотта тим самим зберіг для сина можливість стати адвокатом, а не залишатися простим повіреним. Яку б галузь права він не захотів вибрати для себе надалі, попереднє навчання у повіреного вважалося у той час однаково бажаним і корисним.

До того ж не слід думати, ніби юридичний терен розглядався як що-небудь неналежне для потенційного літератора. У XVIII – початку XIX ст. право знаходилося в Единбургу на особливому положенні, і правознавці зустрічалися серед провідних шотландських літераторів. Згідно з умовами Акта про унію 1707 року, Шотландія злилася з Англією в «сполучений союз», щоб утворити Великобританію з єдиним Британським парламентом, що засідає у Вестмінстері. Шотландський парламент припинив своє існування, і все більше людей починали сприймати Шотландію як «Північну Британію», а не як самостійну країну з самобутньою культурою і традиціями.

Але Акт про унію передбачав збереження в Шотландії існуючої і донині шотландської державної церкви, а також власної системи судочинства. Таким чином, після 1707 року закон і церква у відомому сенсі стали хранителями національної шотландської самосвідомості, і до цієї своєї ролі закон ставився з особливим розумінням. У Единбурзі, місці перебування Сесійного суду, право впливало на все суспільне та інтелектуальне життя. Ще раз звернемось до Едварда Топхема, ще раз згадаємо, що він писав про Единбург в 1775 році: «Людям шляхетного звання, що величають себе адвокатами, в цій країні, можна сказати, немає числа, бо всякий, кому нічим зайнятися і кимось більш назватися, іменує себе адвокатом. Ті ж, проте, хто на цьому терені практикує і веде справи, вельми нечисленні, але серед цих небагатьох є мужі, чиї дарування не тільки примножують славу країни, – мужі, що виявляють в суді зразки красномовства, а не тарабарщини варварських і ледве виразних мов, як це, з гіркотою признатися, відбувається у нас, і зберігають в дебатах ввічливість і відчуття, належні Джентльменові».

Велика кількість так званих literati – історики, філософи, літературні критики та есеїсти, що сприяли перетворенню другої половини XVIII сторіччя на Золотий вік Единбургу, – здобули юридичну освіту, а деякі з них навіть засідали в Сесійному суді. Наприклад, сер Девід Далрімпл, що став в 1766 році вищим суддею, був також відомим істориком, антикваром, видавцем, есеїстом і взагалі літератором в широкому значенні слова; Генрі Хоум, проведений в судді як лорд Кеймс в 1752 році, був філософом і літературним критиком, а його праця «Підстави критики» – віха в історії естетичної думки; Джеймс Бернет, проведений в судді як лорд Монбоддо в 1767 році, висунув у своїх шеститомних творах «Походження і розвиток мови» та «Стародавня метафізика, або вчення про універсалії» самобутні, хоча часом і химерні ідеї, до яких нинішні історики-теоретики ставляться із пошаною. Правознавці й справді створювали атмосферу інтелектуального життя Единбургу, а вивчення права розглядалося як гуманітарна освіта.

Юридична підготовка Скотта не обмежувалася батьківською адвокатською конторою. У батька були клієнти в прикордонних графствах і в графстві Пертшир, тому Вальтера час від часу командирували туди по їх справах. У «Вступі» до «Роб Рою» він згадує про таку поїздку до краю цього легендарного героя. Скотт побував там у зв’язку із стягуванням боргів Стюарта з Аппіна і справ клану Макларенів, оскільки йому належало вручити судову повістку.

У 1788 році Вальтер повертається в коледж, де тепер вивчає право. На цей час Скотт зі всіх можливих юридичних теренів вирішив вибрати адвокатуру. Разом з своїм товаришем Уїльямом Клерком він склав іспити з юриспруденції в 1791 і 1792 роках, з цивільного права – 30 червня 1791 року і з шотландського права – 6 липня 1792-го. 11 липня 1792 року він і Клерк «обидва отримали мантії зі всіма належними до них відзнаками та обов’язками».

Юридична практика Вальтера Скотта та його політичні погляди

У листопаді 1792 року Вальтер Скотт і його друг Уїльям Клерк стали регулярно з’являтися в Будинку парламенту, де колись засідав цей найвищий орган Шотландії, а зараз товклися адвокати, з клієнтами або без, обговорюючи або підшукуючи справи. Батько Скотта, адвокат-практик, мав можливість час від часу підкидати синові яку-небудь справу й умовив декого з колег наслідувати своєму прикладу. Справи, як правило, виявлялися рядові й не вимагали від Вальтера великих розумових зусиль. Майстерність красномовного розповідача здобула йому в колі професійних знайомих гучніше ім’я.

Починаючи з 1789 року Скотт бере участь у діяльності единбурзьких дискусійних клубів, де велися дискусії з різних науково-філософських і літературних проблем. У січні 1791 року він стає членом найвідомішого з единбурзьких дискусійних клубів «Speculative Society». Його вибирають бібліотекарем, а потім скарбником і секретарем цього клубу.

У кінці 1793 року Скотт виступає в дискусійному клубі з питань парламентської реформи і недоторканності суддів, а також продовжує вивчення німецької мови.

У березні 1795 року Вальтер Скотт здійснює поїздку в Геллоуей (Аллоуей) у зв’язку з судовим процесом, в якому бере участь як адвокат.

У лютому 1797 року, побоюючись висадки французів, англійський уряд створює ополчення. Скотт вступає в единбурзький королівський легкий драгунський полк, де його призначають квартирмейстером.

16 грудня 1799 р. Вальтер Скотт отримує призначення на посаду шерифа в Селкиркширі з окладом в 300 фунтів стерлінгів на рік. Разом із спадком, що залишився після смерті батька, з доходами від приданого дружини й від адвокатської діяльності це складало вельми значну суму в 1000 фунтів стерлінгів річного доходу.

Цікаво, що Скотт був введений в масонську ложу «Святого Давида» № 36, в Единбурзі, в 1801 році. Членом цієї ложі також був його батько.

У січні 1806 року Вальтер Скотт їде до Лондона, де знайомиться з відомим політичним діячем Джорджем Каннінгом, лідером «реформаторського торизму», майбутнім міністром закордонних справ і прем’єр-міністром Англії.

Навесні цього ж року Скотта призначають наступником дуже старого секретаря единбурзького суду Джорджа Хоума. Він виконує в суді його обов’язки й віддає йому всю плату. Зате після смерті Хоума (у 1812 році) Скотт впродовж багатьох років отримує 1300 фунтів річного доходу. Нові обов’язки вимагають від Скотта щоденної присутності в суді від чотирьох до шести годин протягом шести місяців на рік. Решту року він проводить в Ашестнелі.

У 1806 році, як писав Кокберн, «віги із здивуванням виявили, що опинилися біля влади», і Скотт, за словами Локхарта, побоювався, що «нові правителі держави схильні скасувати багато корисних встановлень». У Шотландії багато встановлень давно вже вимагали реформ, але Скотт з своїм шотландським патріотизмом з підозрою ставився до реформ. Локхарт, біограф Скотта, залишив запис про один багатозначний випадок: «Коли в Юридичній колегії обговорювалися деякі з цих пропозицій про введення нововведень у шотландське судочинство, він виголосив найдовшу промову зі всіх, з якими виступав перед цими зборами; і декілька осіб, яким довелося її чути, запевняли мене, що її натиск і ораторське мистецтво, що було явлено в ній, застали зненацька навіть тих, хто краще за всіх знав Скотта. Коли збори розійшлися, він відправився на Замкову вулицю в товаристві містера Джеффрі та іншого знайомого з прихильників реформи, які вельми утішно відізвалися про виявлені ним ораторські дарування і хотіли поговорити про предмет обговорення в жартівливих тонах. Але вони не підозрювали, наскільки глибоко торкнулися його відчуття. Він вигукнув: «Ні, ні – тут не до сміху; мало помалу ви і в самих благих намірах будете все підривати і псувати, поки не зникне те, що робить Шотландію Шотландією».

У 1808 році Скотт звернувся до леді Ейберкорн з проханням використати її вплив у верхах, щоб виклопотати йому місце секретаря Парламентської комісії з вивчення всіх форм шотландського судочинства.

У липні-серпні 1809 року, не задовольняючись своєю участю у видавництві Баллантайна, Скотт вирішує організувати нову фірму, яка об’єднує друкарню і видавництво. Фірмі надається ім’я «Джон Баллантайн і Кo» (Джон – молодший брат Джеймса Баллантайна, що поступив в 1806 році у його фірму як клерк). До цього призвела сварка з видавництвом «Констебл», вірніше, з його не позбавленим упертості партнером Олександром Гібсоном Хантером. Скотт намірився провчити «Констебл»: він засновує конкурентне підприємство, яке підставляє успішного единбурзького видавця на його ж власному терені. Вирішальне слово в справах новоутвореної компанії належало Скотту, хоча номінальним главою був Джон Баллантайн. Одночасно Скотт переписав угоду про товариство з Джеймсом стосовно друкарської справи – воно існувало як і раніше – так, щоб закріпити за кожним з них по половині активів компанії, які оцінювалися в 7684 фунтів, з «розділенням прибутку», що буде виручено, (1350 фунтів щорічно), дві третини з яких (900 фунтів) відходили до Джеймса, а третина (450 фунтів) – до Скотта. У додатковій статті до угоди капітал компанії був визначений у 6 000 фунтів при рівному внеску кожного партнера і обумовлювалося, що якщо хтось з них внесе до фонду компанії більше покладеної половини капіталу, то той отримуватиме «під цей внесок 15 відсотків прибутку, що буде виручено». Після цього Скотт довів свої вкладення в друкарню в цілому до 3 000 фунтів, з яких щорічно міг отримувати по 450 фунтів – свою частку доходу, згідно з узгодженою, хоча і вкрай високою обліковою ставкою в 15%.

Успіх їх, проте, не супроводжував. Під вантажем тиражів різного роду видань у антикварній справі, до яких ніхто, окрім Скотта, не виявляв цікавості, фірма «Джон Баллантайн і К°», що затоварилися, пішла на дно, і в 1813 році її було вирішено ліквідувати, зберігши, проте, в недоторканності друкарську справу «Джеймс Баллантайн і К°».

«Джона Баллантайна і К°» врятував «Констебл», зрозуміло, не без вигоди для себе, оскільки, звичайно, прагнув повернути Скотта, що на той час став надзвичайно популярним і прибутковим письменником. Тому він придбав частину запасів зі складу Джона Баллантайна і знайшов інші способи полегшити компанії її останні дні. А друкарня тим часом продовжувала працювати, і Скотт вкладав в неї все нові гроші, тому в 1816 році було вирішено, що весь прибуток поступатиме одному Скотту, а Джеймс стане у нього керівником на платні. У 1822 році Джеймс знову перетворився на компаньйона, і їхня спільна справа проіснувала до фатального 17 січня 1826 року, коли фірма припинила платежі.

Обов’язки Скотта, як одного з шести секретарів Вищого суду, зводилися головним чином до відпрацьованої рутини, але вимагали його присутності в Единбурзі на період сесій, тобто з 12 листопада до 12 березня (з тритижневою перервою на різдво) й з 12 травня до 12 липня. Пізніше Вальтера Скотта звинувачували, ніби деякі романи написані ним в суді, що він з обуренням заперечував.

У 1813 році війна з Наполеоном і зі Сполученими Штатами призводить до спаду ділової активності. Серед інших фірм певні матеріальні проблеми має і фірма «Джон Баллантайн і Кo». Скотту доводиться примиритися з Арчібальдом Констеблом, але і це не врятувало б видавництво від банкрутства, якби друг Скотта герцог Бакклю не позичив йому суми в 4 000 фунтів стерлінгів.

У 1813 році Скотт зазнав фінансової катастрофи і був на межі від банкрутства. Однією з причин з’явилися операції з простроченими векселями, вельми у той час поширені і такі ж небезпечні, якщо платоспроможність того, хто підписав вексель, починала викликати хоч щонайменші сумніви. Зазвичай Скотт отримував крупні гонорари за книги у вигляді таких векселів і тут же їх враховував, обертаючи в готівку; іншими словами, використовував їх як ті ж самі гроші, тільки злегка знецінені. «Але в наші прокляті часи мені не вдається, як раніше, отримувати дзвінкою монетою по векселях моїх книгопродавців, що мали ходіння нарівні з банкнотами», – писав Скотт в червні 1813 року Морріту, звертаючись до нього за допомогою. І гроші від нього він отримав.

Головним джерелом нещасть для Скотта стали його невгамовна пристрасть до купівлі землі і, зрозуміло, фатальна участь в обох баллантайновських підприємствах, стан яких, видавництва в першу чергу, виявився тепер дуже хитким. У серпні 1818 року Вальтеру Скотту, щоб зайняти 4000 фунтів, довелося просити герцога Бакклю виступити за нього поручителем, та й більшість його близьких друзів в цей час займалися тим, що здобували для нього кредит або готівку.

Проте Скотт все ж таки ухитрився виплатити свої особисті борги – погасити зобов’язання герцогові Бакклю на 4 000 фунтів.

У лютому 1818 року за ініціативою Скотта ухвалюється рішення про розкриття сховища шотландських королівських регалій в Единбузі: корони і скіпетра Іакова V, меча, дарованого Іакову IV його батьком Юлієм II, і срібного жезла державного скарбника Шотландії. Скотт очолює цю церемонію.

Скотт виявив глибокі почуття: коли дехто з членів комісії зробив вигляд, ніби збирається покласти новознайдену корону Шотландії на голову дівчини, що стоїть поряд, Скотт з гнівом і відчаєм вигукнув: «Ради Бога, не треба!». Корона була повернена назад у скриню. Цей вчинок є символом відношення Скотта до бурхливого минулого Шотландії.

У тому ж 1818 році, невдовзі після церемонії витягання регалій, Вальтеру Скотту було даровано титул баронета.

У 1819 році Скотта обирають професором стародавньої історії в Королівській академії в Единбурзі, а незабаром, в 1820 році, Оксфордський і Кембріджський університети пропонують йому докторський ступінь на кафедрі цивільного права.

У 1822 році Скотт зустрічав у Единбурзі короля Георга IV. На континенті його участь у цій урочистій зустрічі сприйняли як прояв вірнопідданських почуттів і демонстративного торійського раболіпства. Проте для Скотта ця церемонія означала дещо інше: він зустрічав англійського короля як короля шотландського, що приїхав у рідне йому королівство; національний шотландський костюм, який Скотт одягнув заради цього торжества, немов затверджував право Шотландії на короля і, отже, національну незалежність Шотландії в союзі зі своїм сусідом.

У 1825 році Скотт робить перший запис в щоденнику, який він продовжує вести до кінця свого життя.

Фінансовий бум, який характеризував початок 1825 року, переходить в глибоку економічну кризу, що фатальним чином відобразилося на справах фірм, пов’язаних з Вальтером Скоттом. Середина грудня 1825 року відома початком паніки в Лондоні у зв’язку з крахом крупного банку, внаслідок чого фінансові утруднення видавничих фірм посилюються.

1826 рік почався для Скотта з нехорошої прикмети: він взяв у борг 10 тисяч фунтів під заставу Абботсфорда; велика частина цих грошей пішла на допомогу компаніям, що бідували, і зрештою тільки збільшила його заборгованість. Під час його зустрічі з Локартом і Констеблем з’ясувалося, що Констебл зазнає сильних фінансових утруднень.

16 січня 1826 р. Скотт приїхав до Единбургу і дізнався, що «Херст, Робінсон і К°» відмовилися платити по векселю «Констебла і К°»; це означало, що обидві фірми розорено і що «Джеймсу Баллантайну і К°» загрожує крах.

Банкрутство фірми «Констебл і Кo» і пов’язане з цим банкрутство фірми Баллантайна призвело до того, що на Скотта обвалюється загальна заборгованість в 130 тисяч фунтів стерлінгів. Скотт міг би виплатити лише частину свого боргу, як це робили інші збанкрутілі комерсанти, але він вирішує, що ніхто не повинен втратити жодного пенні з його провини. Він бере на себе зобов’язання виплатити всю суму боргу за рахунок своєї письменницької праці.

20 січня нарада кредиторів Скотта обговорює проблему відшкодування його боргів. Підписується угода, за якою Скотту залишають будівлю і землі Еботсфорду і не накладають арешт на його платню як шерифа та секретаря единбурзького суду.

Скотт відхиляв всі пропозиції допомоги. «Мені допоможе моя права рука», – заявив він, і всі ці дні, повні тривог і напастей, його права рука неухильно писала «Вудсток»: перший том він настрочив за п’ятнадцять днів, з яких десять був присутній на сесії Вищого суду.

У результаті банкрутства його фірми виплив на поверхню і той факт, що фірма належала йому. Це він тримав у таємниці навіть від найближчих друзів, і обнародування, разом з горем дружини і дітей, заподіяло Скотту більше болю, ніж все інше. Утаювання імені господаря друкарської справи було якщо і не прямим обдурюванням, то щонайменше приховуванням істини, і Скотт розумів, що багато хто визнає його поведінку в цьому питанні зовсім небездоганною. Коли він вперше з’явився у Вищому суді після того, як таємне стало явним, один сторонній спостерігач зазначив, що в його вигляді не було нічого від показної байдужості або демонстративного виклику і що він тримався з мужністю і скромністю джентльмена бездоганної чесності, який, проте, знає, що десь проштрафився. «Сьогодні перший раз був в суді, – записав Скотт 24 січня 1826 року, – і, як той казковий карлик з величезним носом, вселяв собі, що всі тільки і думають, що про мене й мої біди».

У лютому 1826 року Скотт публікує у «Единбург уіклі джорнал» серію статей під загальною назвою «Листи Малаки Мелегроутера», які потім були видані Блеквудом у вигляді окремого памфлету. Статті містили полеміку з англійським урядом, що проводив фінансову реформу, і справили величезне враження у Шотландії і Англії. Результатом виступу Скотта з’явилася скасування заборони шотландським банкам випускати власні асигнації.

10 травня Скотт виїжджає до Единбургу на судову сесію. Для свого зимового місцеперебування він знімає невелике приміщення у будинку на Норт-сент-девід-стріт. У травні 1828 року Вальтер Скотт сплачує борги свого збанкрутілого друга Денієла Тері, актора театру Адельфі, що працює у Лондоні, за платоспроможність якого він поручився в 1825 році.

На початку 1830 року Скотт пише рецензію на книгу Піткерна «Старовинні кримінальні процеси», а восени цього ж року він подає у відставку і виходить на пенсію. З того часу майже безвиїзно живе в Еботсфорді.

В Англії поширюється рух народних мас за виборчу реформу. Відбувається падіння торійського кабінету Велінгтона. Новий король Вільгельм IV (1830-1837) закликає до влади міністерство вігов на чолі з лордом Гріємо. Новий кабінет складається з прихильників реформи. Скотт разом з іншими торі бореться проти виборчої реформи.

У листопаді 1830 року Скотт пішов з Вищого суду і замість 1300 фунтів плати став отримувати 840 фунтів пенсії. Міністр внутрішніх справ захотів покрити різницю, приплачуючи йому в рік 500 фунтів допомоги, але Скотт відмовився.

17 грудня 1830 р. відбулися збори кредиторів Скотта, на яких йому повертають право власності на меблі, посуд, бібліотеку і колекції Еботсфорду на знак визнання «його надзвичайно благородної поведінки і в подяку за ті безпрецедентні і вельми плідні зусилля, які він приклав і продовжує прикладати» для погашення боргу. «Мій дорогий сер, – пише Скотт наступного дня голові цих зборів Джорджу Форбзу. – Я був надзвичайно обрадуваний змістом Вашого листа, який не тільки надає мені можливість їсти моїми власними ложками і читати книги з моєї власної бібліотеки, але і дає мені ще більше задоволення від свідомості того, що мій образ дій був схвалений зацікавленими особами».

31 січня 1831 р. Скотт їде до Единбургу, щоб скласти свій заповіт.

21 березня того ж року на зборах в Джедбурзі Скотт виступає проти виборчої реформи, ґрунтуючись на своїх консервативних позиціях. Його обсвистують.

14 червня 1831 року відбуваються вибори до парламенту, які дають перевагу прихильникам виборчої реформи, що призводить через рік після складної політичної боротьби до ухвалення білля про реформу. В день виборів у Джедбурзі команду Скотта, що раніше виступала проти виборчої реформи, закидають камінням.

25 листопада 1831 р. Вальтер Скотт із сім’єю були в Аботсфорді, а через короткий час – в їхній единбурзькій квартирці на Пішохідній вулиці, будинок 3, але скоро розпочалася сесія, і Скотту належало бути щодня присутнім у суді. У цю зиму він страждав від сильної простуди, від кишкових болів, що мучили його безперервно впродовж трьох тижнів, і від нападів ревматизму, які укладали його в ліжко.

На початок 1831 року Скотт майже не сумнівався, що переніс другий апоплексичний удар: він і сам звернув увагу на те, як його мова стає більш плутаною, а сили день від дня зменшуються. Проте сила духу в нього ще збереглася. Коли на засіданні шерифського суду затриманий спробував втікти, Скотт схопився з крісла, вчепився в хлопця і заявив, що тому вдасться утекти лише через труп старого.

11 вересня 1832 р. у Вальтера Скотта відбувається різке загострення хвороби, внаслідок якої 21 вересня 1832 р., після пополудні, великий дух Скотта покинув тлінну плоть баронета. Поховали його в абатстві Драйбург.

Реквієм

Вальтер Скотт почав своє життя художника в один із найбурхливіших періодів європейської історії. У 1789 році у Франції вибухнула революція, яка мала виняткове значення для всієї Європи. Феодальне суспільство рушилося з надзвичайною швидкістю. Ламалися старі державні форми, устрій життя, затверджувалися нові економічні відносини. Війни перекроювали межі держав, і нова республіка загрожувала Англії вторгненням. Всередині країни торжествувала реакція, і всі сили були кинуті на те, щоб підтримати на континенті боротьбу з революцією.

Тоді одні прославляли горезвісну англійську конституцію, інші піддавали критиці самі принципи, на яких був побудований суспільний устрій Англії, треті захищали права малих національностей, тих, що протягом століть боролися за своє існування і гинули під тягарем англійського військового і економічного завоювання. Всі ці проблеми, що набували для Англії життєвого значення, відобразилися у романах Вальтера Скотта і визначили загальний напрям його думок.

Скотт намагався поєднувати старі, патріархальні традиції з новими економічними умовами і вважав, що таке поєднання допоможе безболісній еволюції до благополучніших форм суспільного життя.

Разом з тим Скотт був переконаний, що для подальшого розвитку країни обидва народи повинні припинити ворожнечу і встановити дружні відносини і співпрацю. З такої точки зору Скотт розглядав і політичну унію 1707 року, в якій він хотів бачити союз двох незалежних королівств і двох братських народів, затверджений на рівноправ’ї і самовизначенні. Як тільки порушується рівноправ’я, порушується і союз, а разом з тим і єдність держави, і починаються розбрати і братовбивчі війни. Мрія про рівноправ’я національностей, що населяють острів, примушувала Скотта бачити заставу щасливої співпраці та взаєморозуміння навіть у союзі між Англією і Ірландією, що з’явився черговим актом поневолення Ірландії.

Для Скотта проблема полягала в тому, щоб перетворити війну на співдружність і завоювання – на союз. Для цього обидва народи повинні зрозуміти один одного, і перш за все Англія повинна зрозуміти Шотландію. Пояснити Шотландію Англії повинна була, на його думку, в першу чергу, художня література, якій він присвятив своє життя.

Етичний пафос творів Вальтера Скотта, їх пізнавальна цінність, справжній високий гуманізм, широка картина життя народів і доль окремих людей, як і найглибший драматизм, яким пройнята кожна сторінка його романів, та, разом з тим, неповторний, добродушний простонародний гумор, що додає до трагічних сцен рятівну ноту якогось радісного оптимізму, – всі ці особливості забезпечили романам Вальтера Скотта успіх у читачів на довгі, довгі роки.

Скотт був досвідченим правознавцем, особливо добре поінформованим у питаннях шотландського права, що стало в нагоді йому в його письменницькій діяльності.

У день смерті Вальтера Скотта всі шотландські і частина англійських газет вийшли з траурними знаками, як при оголошенні про смерть коронованих персон.

Але геній Вальтера Скотта так міцно відображений на рідних місцях, що і до цього дня, варто лише напружити уявлення, можна побачити, як він разом зі своїми друзями дитинства Кемпом, Майдой і Томом Парді ганяє примарних зайців на порослих чагарником горбах між Тівіотом і Твідом.

Опубликовано тут http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2788


Создан 22 дек 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником